Ті, хто прийшли перед нами

Цього року святкуємо 125-ліття поселення українців у Канаді. Чудовий час для спогадів, подяки, а ще – для осмислення нашого місця в історії канадського суспільства, поступу в моральному розвитку нашої громади. І нині, віддаючи пошану піонерам, варто згадати про тих, хто прийшли перед нами.

Сьогодні Канада є домівкою для мільйонів людей із різноманітним етнічним корінням. Ми, українці, починаємо свій відлік у «новому краю» від 1891 року, коли перші іммігранти із Галичини, Буковини та Закарпаття поселилися у преріях Альберти, Саскачевану та Манітоби. Перші англійці та французи почали прибувати на атлантичне узбережжя території, що згодом стане називатися «Канадою», ще у 1530-х роках. Однак і вони були далеко не першими людьми на цій землі. Менше ніж 500 років тому, єдиними, хто проживав на цьому континенті, були ті, кого ми тепер називаємо Aboriginal Peoples of Canada. Вважається, що вони з’явилися в Північній Америці щонайменше 12 тисяч років тому.

Коли у 1492 році Христофор Колумб вирушив з Іспанії у пошуках Індії, він прибув до Америки і до кінця свого життя вірив у те, що це і була та індійська земля, яку він шукав. Відповідно, місцевих жителів він і його команда почали помилково називати «індіанцями». Навіть після того, як стало зрозуміло, що ніяка це насправді не Індія, а цілком новий континент, згодом названий Америкою, слово Indians надовго закріпилося на позначення корінного населення. Цей термін був закріплений навіть законодавчо через Indian Act (1876) – федеральний закон, що регулював справи пов’язані з «індіанським» статусом та резерваціями. Він і досі за інерцією вживається у назвах деяких організацій (наприклад, Saskatchewan Indian Gaming Authority чи Saskatchewan Indian Cultural Centre). Але місцеві мешканці себе так ніколи не називали. Цей термін був накинутий на них колонізаторами примусово. Отже, говоримо ми англійською чи українською, завжди мусимо пам’ятати, що, хай навіть не свідомо, але можемо образити когось, підібравши невдале слово у звертанні. Навряд чи нам приємно, коли нас називають «хохлами». Щось подібне відчувають і корінні жителі, коли ми називаємо їх «індіанцями».

Окрім Indians, котре вживається найчастіше в розмовній мові, у пресі та літературі можна також натрапити на терміни Indigenous people, Aboriginal people, First Nations та Native peoples.

Indigenous peoples вживається здебільшого у міжнародній сфері та означає корінних жителів усіх континентів. Воно, зазвичай, фігурує у міжнародних правозахисних об’єднаннях корінних жителів.

Aboriginal peoples – це загальна назва для всіх корінних жителів Канади, куди входять First Nations («перші нації»), Inuit («інуїти» корінне населення арктичного регіону Канади), та Metis («метиси», нащадки європейців та корінного населення). Наразі близько 4% населення Канади ідентифікує себе як Aboriginal people. Майже половина цих людей живе на резерваціях.

Поняття First Nations, що визнає першість цих людей на території Канади, увійшло до вжитку в 1970-х роках, маючи на меті витіснити образливий термін Indians. «Nations» завжди кажемо у множині, адже корінне населення від сходу до заходу Канади не є монолітним. Хоча ці різноманітні етнічні групи і мають багато спільних культурно-світоглядних рис, проте вони аж ніяк не являють собою один народ. Наразі в Канаді нараховують 634 офіційно зареєстрованих окремих народів (племен). Кожен з них мав власний традиційний спосіб життя (великою мірою залежний від природного оточення), власну мову (офіційно в Канаді нараховується 53 мови корінного населення) та власні культурні традиції. Більшість корінних жителів ідентифікують себе за назвою свого племені. Наприклад, Stolo people (корінне населення у Британській Колумбії) або Cree people (одне з найбільших племен у Саскачевані). До речі, слово «Саскатун» (mis-sask-guah-too-min) походить із мови Cree і позначає червону ягоду, поширену в Саскачевані. Слово «Саскачеван» означає «швидка річка». «Канада» мовою корінних жителів теперішнього Квебеку означає «поселення» або «село».

Термін Native peoples є збірною, загальною назвою всіх корінних жителів, котра не підкреслює їхньої самобутності. Він має негативні конотації, адже «native» традиційно вживалося на позначення «відсталого» місцевого населення на противагу «прогресивним» колонізаторам. Неприпустимо кликати когось «Hey you, native!» чи говорити «That native guy». Однозначно, не варто вживати слова «Індіанці», «Indians», чи «Natives». Краще казати «корінне населення» чи «First Nations». Наприклад, «a First Nations woman», чи «a First Nations kid», або ж «First Nations guys». А найкраще звертатися до людини так, як вона себе називає. У спілкуванні з корінними жителями будьте уважні до того, як самі вони себе представляють, і наслідуйте їх. Якщо сумніваєтеся – не соромтеся перепитати, уточнити, як краще до них звертатися.

Прибувши до Саскатуна, ви, ймовірно, чи не відразу почали чути застереження про те, що західна частина міста – неспокійна. Житло там винаймати не варто, ліпше об’їжджати її десятою дорогою, бо «індіанці» обкрадуть, розіб’ють скло в машині; вони тільки жебракують і живуть на соціальну допомогу від держави; усі «індіанці» – алкоголіки, наркомани та ледарі, які не хочуть працювати, і т.д. Ви й самі починаєте це бачити, адже в центрі міста жебракують «індіанці», а район 20-ї чи 22-ї вулиці відлякує виглядом занедбаних будинків і людей, які в них мешкають. Так, думаєте ви, всі вони – просто загроза для «нормальних» людей і тягар на шиї держави. Ви починаєте зневажливо називати їх «цими індіанцями», нізащо не сядете поруч із ними в автобусі, а якщо здаєте у найм житло, то, безперечно, навіть не подумаєте взяти їх у квартиранти. Звісно, багато з цих стереотипів підтверджуються фактами. Так, корінне населення є назагал бідним, малоосвіченим і безробітним. При тому, що корінні жителі становлять лише 4% від загального населення Канади, у в’язницях їх перебуває у 10 разів більше, ніж не корінних жителів; жінки з корінних родин утричі частіше страждають від домашнього насильства, ніж інші жінки; серед корінних жителів рівень безробіття є вдвічі вищим, а статистика самогубств корінної молоді віком 15-24 роки у 5-6 разів перевищує показники для не корінного населення.

Здавалося б, факти досить красномовні. Але ні вони, ні те, що бачимо на вулицях міста, не повинно спонукати нас засуджувати і зневажати корінне населення: мовляв, вони самі винні у тому, що так живуть. Це далеко від правди. По-перше, є корінні жителі, які мають хорошу освіту, роботу і пристойні умови існування, котрі пишаються своїм походженням. Як і серед будь-яких інших народів, є серед корінних жителів вчителі, лікарі, професори, науковці, музиканти, художники, активні політичні діячі. По-друге, і найголовніше: корінні жителі опинилися в цій складній ситуації не з власної волі і вибратися із замкненого кола бідності, безробіття і принизливих умов життя надзвичайно складно. Перед тим, як безапеляційно засуджувати, варто поміркувати: хто ж насправді несе відповідальність за те, що корінні племена Канади опинилися у такій ситуації?

Коли європейські купці почали прибувати до Канади у пошуках хутра бобрів, що високо цінувалося на той час у Європі, вони дуже покладалися на корінне населення, яке допомагало їм виживати у складних місцевих умовах і, найголовніше, постачало хутра. Англійці і французи, змагаючись між собою за домінування, використовували корінні племена як важливих союзників. Тимчасові торгові колонії почали розростатися, і амбіції торговців вимагали експансії на захід Канади. У той час проблема перенаселення у Європі загострилася, і все більше іммігрантів з Британії почали прибувати сюди на постійне проживання. Тому виникла потреба якось регулювати проникнення європейців на землі корінних жителів. На фізичну боротьбу проти корінного населення англійці не мали ні фінансових можливостей, ні військових сил. Корінного населення тут було дуже багато, воно було об’єднане у міцні військово-політичні союзи, котрі становили б серйо­зну загрозу, якби англійці вирішили взяти ці земці силою. Тому британський уряд вдався до іншого шляху – викупу територій у власність Корони, а згодом і новоствореної Канадської держави. На Західній Канаді між 1871 та 1921 роками було підписано одинадцять угод Treaties між британською монархією та корінним населенням, за якими практично вся територія Саскачевану зрештою стала власністю канадської держави, а корінні мешканці мали переселитися до новостворених резервацій. Чому ж вони погодилося і що отримали в результаті підписання цих угод? На той час корінні жителі були у досить складному становищі. Традиційне джерело їхнього харчування – бізони – були на межі вимирання у зв’язку з неконтрольованим винищенням їх європейцями. Корінне населення голодувало. Європейці привезли з собою алкоголь і хвороби, від яких корінні жителі не мали імунітету і масово вмирали. Вони розуміли, що для того, аби вижити, їм треба пристосовуватися до нових умов, зокрема, починати фермерувати, чого вони раніше ніколи не робили. Підписуючи земельні угоди, корінне населення вимагало від представників канадського уряду насіння, інструментів, інструкторів, медичної допомоги, шкіл для навчання своїх дітей на резерваціях. До того ж, вони ніколи не погоджувалися «продавати» землю, адже вірили, що земля – це власність Творця. Люди, як і тварини чи рослини – це просто частина Природи, наділена не лише правом користуватися благами землі, а й відповідальністю за неї. Ділові поняття «купівлі-продажу» були для них абсолютно незрозумілими. Тож підписуючи угоди, вони насправді погоджувалися «поділитися» землею в обмін на урядову підтримку.

Чи отримали вони те, що було обіцяно? На жаль, ні. Колись небідне і самодостатнє, корінне населення на початку ХХ століття було загнане на резервації, зубожіло і вимирало, залишене державою напризволяще. Звідси й росте коріння тих злиднів, у яких по цей день перебуває багато представників перших націй. Дехто переселився з резервацій до міст, сподіваючись почати нове, гідне життя. Однак замість роботи корінні жителі знайшли там расизм і упередженість – одні з головних причини їх масового безробіття. Школи для дітей таки були відкриті, але далеко від резервацій: від 1876 до 1996 дітей було силоміць відірвано від батьків і відправлено до державних «резидентських шкіл». Такі школи тепер називають інструментом геноциду проти корінного населення. Тут дітям заборонялося говорити рідними мовами і спілкуватися з рідними. Над ними знущалися фізично: дитяча смертність становила там до 60%. Метою цих шкіл було повністю зламати етнічну ідентичність дітей, змусити їх забути свою мову, культуру, брутально асимілювати у канадське суспільство. Окрім того, через різні законодавчі акти корінному населенню аж до 1950-х років було заборонено проводити свої свята, здійснювати обряди, носити традиційний одяг. На додаток, расизм став буденним явищем у суспільстві: корінне населення вважалося людьми нижчого ґатунку. Статусу другорядності набували й представники інших народів не британського походження, зокрема: німці, італійці, японці чи китайці. Не були винятком і українці. Старше покоління іммігрантів та народжені у Канаді українці ще пам’ятають як їх називали «garlic snappers» (ті, що жують часник) або «bohunks» (зневажливе прізвисько грубіяна-різноробочого зі Східної Європи). Щоб уникнути глузувань та дискримінації багато з них навіть змінювали прізвища та імена на англійський кшталт. Василь Коваль перетворювався на Bill Smith, або Марія Білінська ставала Mary White.

За сто років корінне населення Канади перетворилося з багатих та самостійних народів на жебраків, залежних від соціальної допомоги держави. Їхні землі було забрано підступом, культурні і духовні традиції заборонено, нав’язано чужий світогляд і цінності. Мабуть, єдине, що почало об’єднувати корінних жителів Канади – це травматичне минуле, образа на «білих» людей і втрата сенсу життя. Результатом стало те, що ми бачимо сього­дні – бідність, проблеми зі здоров’ям, зловживання алкоголем і наркотиками, безробіття, кримінал, насильство у сім’ях. Ці чинники, підсилюючи один одного, створюють замкнене коло: бідні люди не можуть отримати хорошу освіту, тому страждають від безробіття, жахливих побутових умов, хвороб. У розпачі, вони вдаються до крадіжок, насильства, від чого потрапляють за ґрати, звідки зрештою повертаються до тих же злиднів.

Нам не слід беззастережно засуджувати корінне населення за те, яким воно є тепер. Варто знати більше про завдану їм несправедливість та про багатство їхньої традиційної культури та світогляду. Попри важке становище, багато громад невтомно захищають свої права, намагаються донести історичну правду, покращити умови життя своїх людей, відродити мови та культуру. В історичному масштабі минуло ще зовсім мало часу для того, щоб корінні жителі змогли оговтатися від пережитого і почати нову сторінку у своєму житті. Звичайно, ми не в змозі змінити історію, однак кожен із нас може зробити щось дуже важливе – принаймні перестати однобоко і стереотипно засуджувати. Усі ми люди, усі ми варті достойного життя. Проте комусь воно дається відносно легко, а хтось змушений пливти проти течії, щоб чогось досягнути.

Коли дивимось на старі світлини чи музейні артефакти, то часто дивуємося тому, як новий край, до якого прибули перші поселенці, змінився до невпізнання. Змінилися і ми, їх нащадки. Цінуймо ті умови життя, котрі маємо, і шукаймо співчуття до тих, хто, в силу невблаганних обставин, живе у гірших. Ламаймо стіни, що роз’єднують нас і будуймо мости, якими пройдемо у наступні століття.

Автор статті дякує за допомогу у підготовці статті:
Сергій Королюк, Радник з питань поселення та імміграції ПР КУК

Підготувала Марія Меленчук, студентка Саскачеванського Університету, Коледж педагогічної освіти (Вісник осінь 2016 р.)